Аннотация:
Поставлено мету виявити основні чинники української національної резистенції. На
думку автора, допомогти у цьому можуть концепції символічної креативності (П. Віліс) та
соціальної естафети (М. Розов). Символічна креативність протидіє асиміляції через
неперервну актуалізацію національних символічних смислів. Вона продукує емоційно-образне
підґрунтя світовідношення та світорозуміння. Між видами культурної пам’яті та видами
необхідної символічної роботи існує дивовижний збіг. Це – збіг між основними напрямками
асиміляторських атак на національно-культурну пам’ять як основу національної
ідентичності (відповідно – й резистенції) і видами тієї символічної роботи, котрі цим
атакам протидіяли. До основних форм цієї роботи відносяться мова, активне тіло та драма
як колективне дійство та як символічний ресурс, до якого входять правила, ритуали,
вистави, танці, співи, жарти, розповіді історій та інші рольові дії. Відповідно, мові як виду
необхідної символічної роботи відповідає такий вид культурної пам’яті, як письмо, тілу –
тілесна та травматична пам’ять, а драмі – всі ті види символічних дійств, що
об’єднуються у межах усіх образів пам’яті, включно з місцями пам’яті та сакральними
місцями. Що стосується соціальної естафети, то вона знаходить прояв у тому, що ці
актуалізовані та безперервно відтворювані смисли передаються від генерації до генерації.
Подібна спадкоємність у вигляді національно-культурної естафети подібна до «хвилі»
(куматоїду) національної спільноти, коли міняються предметні втілення національних
смислів, але самі вони залишаються. У підсумку це дає стабільну національно-культурну
тяглість української нації. Таким шляхом забезпечується стійка національно-культурна
спадкоємність, що дає гарантовану відсіч усім спробам асиміляції українців, оскільки завдяки
їй національна ідентичність настільки «вкорінюється» у самосвідомості, що ніякими
зовнішніми впливами її неможливо «викорінити». Ці фактори, зрештою, й забезпечують
національну резистентність українства.
