Межі смішного: провокация як трансгресія (на матеріалах музично-драматичного мистецтва)

Abstract

Сучасний музичний спектакль йде з семіотичного простору первинного жанру в поле смислів і знаків, нестійких, відкритих, котрі містять в собі і які передбачають безліч інтерпретацій, в тому числі й іронічних. Для вирішення цих завдань використовується провокація, що виступає як трансгресія, тобто подолання кордонів і деконструкція класичних бінарних опозицій: високе-низьке; духовне-тілесне, серьйозне-смішне, актор-глядач. У статті розглядається органічність елементів сміхової культури і комічних засобів для функціонування сучасного музичного театру.

Современный музыкальный спектакль уходит из семиотического пространства исходного жанра в поле смыслов и знаков, неустойчивых, открытых, содержащих в себе и предполагающих множество интерпретаций, в том числе и иронических. Для решения этих задач используется провокация, которая выступает как трансгрессия, то есть преодоление границ и деконструкция классических бинарных оппозиций: высокое-низкое; духовное-телесное, серьезное-смешное, актер-зритель. В статье рассматривается органичность элементов смеховой культуры и комических средств для функционирования современного музыкального театра.

In paper the boundaries of funniness in musical-dramatic art are researched. Musical performance goes out from the semiotic space of the original genre into a field of meanings and signs, which are unstabled, opened, containing and suggesting many interpretations, including ironic ones. It is argued in contemporary aesthetics, on the one hand, that the art cannot exist without a discourse interpreting it. On the other hand, there is a demand to avoid the interpretation, which at the same time legitimizes the aesthetic effect and castrates an object of art. Provocation is used for solving the problems of observing the object of art in a new way and understanding of modern reality, and it’s not complete without irony and self-irony. Wit, irony, comicalness are transformed as fitting into the style of the absurd and deconstructing the border between the funny and serious. The purpose of such provocations is to introduce the viewer into a position of uncertainty and aesthetic shock. Such stupor inevitably orients the spectator to a meeting with an object of art and allows for a new understanding of oneself. The paper considers organicity of the elements of laughter culture and comic devices for the music and drama theater is considered.