Аннотация:
Зміна наукових парадигм та еволюція філософії супроводжується незгасанням інтересу численних дослідників до проблеми раціонального знання та раціональності в цілому. Джерела формування класичної концепції раціональності сягають ще часів античності. Під впливом раціоналізму сформувалась раціоналістична культура людства, яка протистоїть ірраціональній. Термін «раціональність» із часу своєї появи був пов’язаний із засадами та властивостями розуму, визначався переважно як властивість мислення, діяльність, вчинок, логічно обґрунтоване та систематизоване знання, певне явище, в основі якого лежить закон та порядок. Для науки, раціональність є характеристикою, що визначала обернення до розуму, як основи, з її аргументованістю, обґрунтованістю то доказовістю. Проблема наукової раціональності, з її класифікацією видів та норм, стає широкою філософсько-методологічною проблемою сучасної науки. Проте, бурхливий розвиток науки
та розширення меж гуманітарного знання, спровокував перегляд принципів і кордонів наукової раціональності та її меж. Саме тому, в умовах сучасного розвитку науки доречно говорити про постнекласичну раціональність, як таку, що дозволяє створювати нові пізнавальні системи, а також поєднувати раціональні та ірраціональні засобів пізнання істини, при цьому, не заперечуючи принцип взаємодоповнюваності типів раціональності. Об’єктивне розуміння дійсності, як і розуміння поняття «раціональне», можливе лише у співвідношенні рівноцінних за значенням категорій раціонального та ірраціонального. Адже в світоглядному і методологічному значеннях некоректно розводити раціональне та ірраціональне в різні площини.
